Тези доповіді на 2-му Літургійному науково-практичному круглому столі (24 березня 2022 р. Б.):

 о. Василь Попелястий

Виклики та перспективи літургійного служіння у сьогоденні:

літургійний одяг та його колористика

 

І. Літургійний одяг

1.      Актуальність теми

Використовувати чи не використовувати літургійні ризи священнослужителям під час звершення богослужінь? Доцільність цієї практики у сучасності, особливо у критичних ситуаціях, таких як війна? Можливість не вживати усі ризи, що приписані  літургійними книгами ризи? Подібні питання, з одного боку, можуть виглядати надуманими чи, навіть, дивними у контексті візантійської літургійної традиції та духовності, в якій численні символічні коментарі дуже часто надають особливого значення, навіть, дрібним літургійним жестам та речам. Окрім того, багато катехитичних коментарів звертають увагу, насамперед, на ризи, коли говорять про Таїнство Священства.

Однак практика вказує й на протилежні випадки. У деяких місцевостях існують традиції, що парохи/адміністратори на власний храмовий празник служать Літургію, одягнувши лише єпитрахиль та фелон, а запрошені священники – усі ризи. Непоодинокі фото також демонструють, що певні пресвітери, звершуючи Літургію для військових (перебуваючи навіть не на «нулі» чи під прямими обстрілами), одягають лише єпитрахиль поверх камуфляжу.[1] Інші можуть не одягати нарукавники, бо – не зручно… І цей перелік можна продовжувати і далі. Лунають також голоси, що літургійні ризи загалом є пережитками імперської візантійщини та дивуються тому, що Церква ще не відкинула цю «омертвілу» та «чужу» практику.

Треба зауважити, що дехто також дивується доцільності порушення питання літургійних риз у контексті війни, адже наявні й важливіші питання, що потребують вирішення. Ці особи мають рацію, однак лише до певної міри. Беззаперечно, існує чимало інших важливих питань. Однак дякуємо Богові, що безпосередні бойові дії відбуваються не на всій території України. Окрім того, Церква не припиняє виконувати свої завдання, як у зоні бойових дій, так і на порівняно тихих теренах: не лише проповідувати Євангеліє, але й звершувати діло спасіння у літургійному богослужінні (пор. Конституція про Святу Літургію Другого Ватиканського Собору Sacrosanctum Concilium, 6).[2] Це звершення спасіння особливо важливе у час війни. Тому і літургійні питання, пов’язані з ним, не втрачають актуальності. Варто також наголосити, що у дискусіях на наших круглих столах ми, не виходячи за межі нашої компетенції, зосереджуємося переважно на літургійному житті Львівської Архиєпархії, у такому разі лише побіжно заторкуючи глобальніші питання, які стосуються всієї нашої Церкви чи інших її окремих територій. Результати дискусій щодо останніх можна оформити у вигляді пропозиції та скерувати до відповідних компетентних структур.

Неможливо не погодитись із опонентами літургійного одягу в тому, що ризи були не завжди такими, якими вони є тепер, адже літургійний одяг священнослужителів та його використання має багатовікову історію розвитку, подібно, як і Божественна Літургія. У перших століттях християнства священнослужителі використовували для звершення Євхаристії звичний одяг. Проте існують також свідчення з раннього християнства, котрі містять вказівки священнослужителям одягати на євхаристійне богослужіння світлий одяг (Апостольські постанови, кн. VIII, 12,4),[3] або, навіть, одяг, котрий був би величнішим за одяг мирян, наголошуючи при тому, що священнослужителі повинні відрізнятись від останніх, насамперед, добрими вчинками, а не зовнішнім виглядом (Пор. Канони Іполита, 37 канон).[4]

Безпомилково можна ствердити, що дискусія про роль та значення літургійного одягу є далеко не новою і притаманна не лише нашій Церкві. Вона виникала у контексті різних християнських Церков, і, навіть, мала практичне втілення. Негативні наслідки спроб радикального очищення від пізніших нашарувань та прагнення повернутись до первісної чистоти раннього християнства, спричинених, наприклад, дискусіями між протестантами та римо-католиками, можемо простежити у латинському середовищі.

Видатний німецький богослов та літургіст Міхаель Кунцлер звертає увагу на те, що Римо- Католицька Церква заново пережила, але вже на іншому рівні дискусію про літургійний одяг. Він зауважує, що у той час не бракувало голосів про обмежене вживання літургійного одягу, або й загалом відмову від нього.

Варто навести цитату, котра, на думку Кунцлера, яскраво ілюструє суперечності в тогочасному середовищі Західної Церкви. Це витяг із статті, надрукованої у далекому 1970 році, декілька років після завершення Другого Ватиканського Собору:

«Не один прогресивний служитель, коли одягає в захристії богослужбовий одяг, думає: «Ще досі?» Але звичайний побожний вірний, який бачить свого пароха, що в короткій похідній стулі готується служити шкільну месу, розчаровано думає: «Невже ми зайшли вже аж так далеко?».[5]

Причиною цього було хибне розуміння літургійного обряду як дійства і його зведення лише до обрядовості. Це зумовило розуміння літургійного одягу як чогось непотрібного або навіть чужого справжньому духу християнства.[6]

Отже, основна проблема, як завжди, криється у богослов’ї. Хибне тлумачення може призвести до небезпеки сприймати літургійну річ, з одного боку, як щось, що наділене ледь не магічними властивостями, а з іншого – зводити на марґінеси або відкидати її, як щось цілком мало вартісне.

2.      Богословське осмислення

Щоб мати змогу рухатись далі у правильному напрямку, пропоную розглянути богословське значення літургійного одягу. Аналіз робитиму на основі праць оо. Міхаеля Кунцлера,[7] Александра Шмемана[8] та Василя Рудейка.[9]

2.1.  Значення одягу загалом

Людина носить одяг з багатьох причин. Однією із базових потреб є захистити тіло від впливів зовнішнього середовища: чи від холоду, чи від сонячних променів… Однак одяг також допомагає людині приховати певні вади у фігурі; за допомогою одягу людина також може самовиражатися, виявляти свій настрій, культуральні та етнічні особливості…

Уже в перших главах книги Буття наголошено, що перший одяг для наших прабатьків Адама та Єви дав Бог, щоб вони прикрили наготу після того, як вчинивши гріх, втратили первісну благодать. Бувши «зодягненими» у Божу благодать, Адам і Єва, хоч і не мали фізичного одягу, але були в безпеці та не соромились своєї наготи. Відчуття власної обмеженості та недосконалості, втеча у темряву, сором наготи є одними із наслідків гріхопадіння.

Можливо, бажання виглядати краще, прикрасити себе за допомогою одягу, уся модна індустрія випливає, як наголошує Кунцлер, із неусвідомленого прагнення людини наблизитись до цієї втраченої первісної краси, котру людина мала, перебуваючи у Божій благодаті, до моменту гріхопадіння.

2.2. Богослов’я літургійного одягу

Ми вже згадували, що у ранньому періоді християнства не було якогось окремого літургійного одягу, котрий б зовнішньо відрізняв священнослужителів від решти вірних. Першим особливим одягом християнина була біла чи світла одежа, яку він отримував після виходу із хрещальної купелі, і котра символізувала цілковиту новизну його життя з моменту Хрещення. Стара людина з її егоїзмом та пристрастями вмирала, входячи у воду, а народжувалась нова – виходячи із неї. Християнин ставав членом нового людства, головою якого є сам Ісус, ставав улюбленою дитиною Божою, зодягненою у Христа та божественну благодать. Тому під час уділення Таїнства Хрещення ми, повторюючи слова апостола Павла, співаємо: «Ви, що у Христа христилися, у Христа одягнулися» (Гал. 3, 27).

Окрім того, як зазначено вище, з ранніх століть також збереглись згадки, що для звершення Літургії священнослужителі, а також і вірні одягалися у кращий одяг, щоб відрізнити те, що відбувається на Літургії від звичайного та буденного.

Варто зауважити, що у повсякденному, світському житті також одягаємо відповідний та кращий одяг з якоїсь особливої урочистості чи події, наприклад, до театру, ресторану чи на весілля.

Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха» зазначає, що «[с]вященнослужителі звершують богослужіння в літургійних ризах, які символізують нове життя у Воскреслому Христі; пишністю і красою ризи виражають ‘благу красу’ грядучого Божого Царства» (§ 633).[10] Тож призначенням літургійного одягу є представити, насамперед, красу та велич Царства Небесного, яке стає дійсністю для кожного молільника Літургії. Тому він й виготовляється з більш коштовних матеріалів. Окрім того, одяг символічно представляє, що грішна природа людини, священнослужителя, покривається чи прикривається божественною благодаттю. А також те, що тим справжнім Архиєреєм та Первосвященником є сам Ісус Христос, Котрий діє через особу єпископа.

Літургійний одяг та його одягання, як і сам літургійний обряд, має містагогійну функцію: глибше ввести як священнослужителя, так і мирянина у дійсність та досвід зустрічі Бога та людини.

Шмеман наголошує, що вірні, покидаючи свої домівки та сходячись з різних місць свого проживання, до храму на Божественну Літургію, збираються у Церкву, в єдиний організм – Тіло Христове. Ця єдність люду Божого особливо виражається і підкреслюється присутністю єпископа з його священниками у колі мирян.

Єпископ торжественно заходить до храму, одягнутий у мантію, клобук, з панагією на грудях, з посохом у руках, благословляє вірних як їхній батько та очільник усієї спільноти і молиться вхідні молитви, тобто ті молитви, котрі приготовляють його (та усю спільноту) до звершення Божественної Літургії. Відтак знову повертається на середину храму та знімає із себе усі вище зазначені елементи одягу: мантію, клобук, панагію; віддає посох. Єпископ залишається лише в підряснику, тобто своєму звичному щоденному одязі, в оточенні людей. Це символізує, що він не є кимось чужим, кимось ззовні, гостем у цій спільноті, але те, що він є одним із них. Він також є одним із ВІРНИХ люду Божого, членом Церкви – Тіла Христового, він також є учнем Ісуса та дитиною Божою.

Цей момент одягання у ризи виявляє природу та призначення Церкви: спрямовувати усе творіння до єдності із Творцем, предстояти перед Ним, радіти присутністю Божого Царства серед нас, освячувати та наповняти світ Божою благодаттю, красою та радістю.

Церква є єдністю видимого і невидимого, людського і божественного. Єпископ, який готується до звершення Божественної Літургії, є символом цієї єдності. З одного боку, він є очільником спільноти та одним із неї, з іншого боку – у Таїнстві Євхаристії, у Службі Божій єпископ являє спільноті самого Христа. Сам Христос говорить його устами та діє його руками.

Одягання єпископа на середині храму та в оточенні вірних є наче іконою «єдности Христа й Церкви, нерозривної єдности багатьох, що становлять одне… Білий одяг – підризник або стихар – це передусім та хрещальна біла риза, яку кожен із нас отримав разом із хрещенням. Це одяг усіх хрещених, одяг самої Церкви, і, вдягаючи її, [єпископ] виявляє єдність зібрання, об’єднує всіх нас у собі».[11] Єпитрахиль як символ Божої благодаті, котра спливає і на священнослужителя, і на усю спільноту через нього, є також свідченням того, що він несе ярмо Ісуса Христа та священнодіє Його владою. Нарукавники символізують те, що руками єпископа діє Ісус. Пояс виражає послух Господеві та готовність Йому служити. Набедреник – духовна зброя для відсічення всіх диявольських напастей. Цією духовною зброєю, мечем духовним, є Слово Боже. Сакос та мітра як елементи верхнього одягу представляють славу Церкви та красу, велич і радість нового творіння у Бозі, а також і Самого Істинного Царя.

Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха» підсумовує: «сакос (з грецької веретище)» […] символізує владу єпископа – слуги Христового – провадити народ Божий прикладом покаяння. Поверх сакоса єпископ носить омофор (з грецької наплічник) – знак того, що єпископ як добрий пастир, за прикладом Христа, опікується довіреною йому духовною паствою та йде шукати загублених овець (див. Мт. 18, 12). Набедреник […] символізує учительську владу єпископа. На голову єпископ зодягає мітру (з грецької пов’язка), яка є знаком духовної влади, дарованої єпископові Царем Небесним» (§ 637).[12]

У мові про літургійний одяг варто дотримуватися здорового балансу. Не одяг освячує людину, а людина – одяг. Однак одяг так само, як і ікона, допомагає глибше відчути, пережити, досвідчити та увійти у цю інакшість життя. Того життя, котре просякнуте Божою присутністю.

Цей баланс простежується в тому, що літургійна традиція передбачає чин на благословення та освячення літургійного одягу, щоб його виокремити із повсякденного вжитку,[13] а також те, що його одягання для богослужіння супроводжується спеціальними молитвами, так само, як і роздягання з них.

2.3. Приписи щодо одягання риз

Наука Ієреям із першого унійного Служебника, виданого 1617 року у Вільно у друкарні Леона Мамонича, наголошує, що священник вчинить смертний гріх, якщо наважиться служити бодай би без одного елемента священничого одягу; та одразу ж подає перелік цих елементів: стихар, пояс, єпитрахиль, поручні (нарукавники), фелон.[14]

В офіційних документах УГКЦ, зокрема в рішеннях Замойського Собору (тит. 3, § 3),[15] Львівського Собору (тит. 5),[16] наголошено, що перед звершенням Божественної Літургії священник повинен бути одягненим у всі священничі ризи (те саме стосується і диякона). Львівський Собор особливо наголошує, що священник повинен одягати фелон уже перед звершенням Проскомидії, чим усуває практику одягати його після Проскомидії перед ставанням за престолом.[17]

Така сама позиція щодо необхідності одягатися в усі священничі ризи з відповідними молитвами є потверджена і сучасним Служебником[18] та Ордо Целібраціоне,[19] документами, котрі нормують звершення Божественної Літургії у сучасності. Жодних винятків із цього правила не передбачено.

Висновок. Відповідно до вказаного вище можна ствердити, що поширені практики звершення Проскомидії лише в єпитрахилі чи без фелона можна вважати зловживанням. Тому вони мають бути викоріненими; подібно і практики звершення Літургії із неодяганням якогось із приписаних елементів богослужбового одягу. Цього також вимагає Інструкція застосування літургійних приписів ККСЦ, текст якої варто зацитувати цілком: «[я]кщо до літургійного одягу були внесені невідповідні зміни, потрібно повернутись до традиційних правил» (§ 66).[20]

2.4. Вживання богослужбового одягу інших Церков

У цьому контексті варто звернути увагу і на вживання літургійних риз інших Церков священнослужителями УГКЦ. Кодекс Канонів Східних Церков дозволяє таку практику в разі співслужіння зі священнослужителями інших Католицьких Церков, але застерігає, від виникнення у цьому релігійного синкретизму. Також Канон 707 § 2 вказує, що «усунувши здивування вірних, можна користуватися літургійними ризами іншої Церкви свого права, якщо немає літургійних риз власної Церкви свого права». Інструкція застосування літургійних приписів ККСЦ, коментуючи цей канон, пояснює, що його можна виконувати, дотримуючись двох обмежень. Перше – «неможливість забезпечення […] ризами не повинна стати перешкодою євхаристійній відправі заради добра вірних, яке перевершує необхідні норми при нормальних обставинах» (§ 68).[21] Це можливо у виняткових обставинах. Інструкція наголошує, що у цьому разі неможливо робити якихось узагальнень, і як приклади таких виняткових ситуацій наводить лише переслідування та підпільні відправи. Тож використовувати літургійні ризи інших Церков неможливо з байдужості чи лінивства, а другим обмеженням відповідно до Інструкції є «усунення будь-якого згіршення вірних».

Приклад таких виняткових обставин можна навести із історії нашої Церкви. 1940 року Римський Апостольський Престіл надає надзвичайні повноваження нашим священникам через митрополита Андрея Шептицького. 1941 року їх опублікував Йосиф Сліпий. Священникам надано право служити Літургію без риз.[22] Однак, хочу наголосити, що Документ вийшов друком у час війни, коли передбачалася/відбувалася окупація наших земель та переслідування. Тому це право надавали за надзвичайних обставин, зокрема, таких як заслання, і тих випадків, коли священник не може контактувати із своїм єпископом.[23] У звичайних обставинах його не можна було застосовувати.

 

ІІ. Кольори богослужбового одягу

1.      Латинська Церква

Вперше офіційне окреслення літургійної колористики було зроблено у Латинській Церкві 1195 року у праці De Sacro Altaris Mysterio кардиналом Лотаріо ді Сені, котрий у подальшому  став папою Інокентієм ІІІ. Тоді стандартизовано чотири основні літургійні кольори: білий, червоний, чорний та зелений.[24] Фіолетовий колір як п’ятий офіційний колір додано до цього переліку вже у посттридентійський період, зокрема у Rubricæ generales Missalis Римського Месалу, виданого 1570 року.[25] Пізніше введено й інші кольори. Отже, сьогодні відповідно до Загального вступу до сучасного Месалу у Латинській Церкві (§ 346–347) використовують такі кольори:

1)      білий – на богослужіннях у різдвяний та пасхальний періоди; Господські свята (виняток Страсті), Богородичні, ангелів, святих (не мучеників), Всіх святих (1 листопада), Різдво Івана Хрестителя, Івана Богослова (27 грудня), Престолу ап. Петра (22 лютого), навернення ап. Павла (25 січня);

2)      червоний – Вербна неділя (неділя Господніх Страстей), Страсна П’ятниця, Неділя П’ятдесятниці (неділя Зіслання Святого Духа), основні свята апостолів та євангелистів, мучеників;

3)      зелений – богослужіння у звичайний час (звичайний період);

4)      фіолетовий (пурпоровий) – Адвент та Великий Піст. Також використовують на Месах покутного характеру. Можна також використовувати під час заупокійних богослужінь;

5)      окрім фіолетових, білі чи чорні ризи можна вживати на похоронах чи заупокійних богослужіння у єпархіях США. В Україні також дозволяють вживати ризи чорного кольору на заупокійних Месах, якщо існує такий звичай (про білий не згадано);

6)      рожевий можна використовувати, де це практикують, 3 неділя Адвенту чи 4 Великого Посту;

7)      на більші торжества можна використовувати більш дорогоцінніші (святкові) ризи, навіть якщо їхній колір не відповідає події;

8)      золотий чи срібний – більші торжества у єпархіях США.[26]

 

2.      Східна Церква (грецька, київська та московська традиції)

Протягом тривалого часу у греків, київській та московській традиціях використовували два основні кольори: білий або світлий та червоний або багряний. Відповідно до Симеона Солунського (перша половина ХV ст.) червоний або багряний кольори використовували під час посту та на заупокійних богослужіннях, а білий – на всі інші оказії.[27] Навіть у Требнику Петра Могили є дуже скупі вказівки щодо кольорів, зокрема на Хрещення потрібно використовувати білі ризи, але якщо таких немає – то таких кольорів, які є.[28] Тобто загальнопоширена практика візантійської традиції використовувати два кольори риз у Київській Церкві тривала досить довго.

Відповідно до твердження Петра Сабата у літургійне життя Київської Церкви увійшов також і чорний колір як наслідок впливу Латинської Церкви. Одним із перших літургійних документів, котрий приписує вживати ризи такої барви (на богослужіннях Пасії) є Цвітна Тріодь, видана 1702 року.[29]

Як наслідок впливу латинської традиції чорний колір ввійшов і у практику Московської Церкви. Вперше запропоновано духовенству використати ризи такої барви на похороні Петра ІІ 1730 р. З цього часу використання чорних риз поширилось на практиці.

2.1. Московська традиція

Подібно до Латинської Церкви Московська також має дуже чітку систему кольорів літургійних риз, які формують шість основних груп, їх використовують на празники та дні пам’яті різних святих:

1)      золотий (жовтий) – Господські свята, дні пам’яті пророків, апостолів та святителів;

2)      голубий чи білий – Богородичні свята, дні пам’яті ангелів, дів та дівственників;

3)      фіолетовий чи темно-червоний – у дні поклоніння Хресту;

4)      червоний – у дні пам’яті мучеників;

5)      зелений – у дні пам’яті преподобних, подвижників, юродивих; День Святої Трійці, Вербна неділя (Вхід Господній до Єрусалима) та Святого Духа;

6)      темно-синій, фіолетовий, темно-зелений, темно-червоний, чорний – у період постів. Чорний – в основному під час Великого Посту, зокрема у перший тиждень і будні інших тижнів. У неділю та святкові дні – темно-золотий чи з певними кольоровими прикрашеннями.

На похорон – переважно білий.[30]

Однак думаю, що певні церковні провінції МП мають свої особливості.

2.2. Українська Греко-Католицька Церква

У традиції УГКЦ вперше чітко офіційну систему кольорів окреслено на Львівському Соборі 1891 року. Документ Собору проливає також певне світло і на тогочасну практику використання літургійної колористики. Соборові Отці, у загальному покликаючись на церковні устави, ствердили традицію використання у літургійній практиці лише двох кольорів. Однак вони також і зауважують, що тогочасні священники не притримувались якоїсь чіткої системи і могли використовувати ризи різного кольору, і навіть «мішаної барви». Варто зауважити, що, хоча у постановах Львівського Собору і не вказано цих попередньо згаданих двох кольорів, однак, без сумніву, йдеться про світлий та пурпуровий/багряний. Таким чином, впроваджуючи своїм рішенням систему у використанні риз різних кольорів, Соборові Отці прагнуть усунути усі недоречності та впровадити одностайність у літургійну практику:

1)      світла барва (включно із білим кольором, срібним, золотим, «білоцвітистим», де все ж таки білий переважає) – свята Господські, Богородичні, святих полієлейних-немучеників (виняток – Співстраждання, Воздвиження та Усікновення; у ці свята – фіолетові ризи);

2)      червоні – свята мучеників, за винятком неділь – тоді світлі;

Фіолетові – Навечір’я Різдва та Богоявлення, якщо припадають у постові дні, Великий Піст, Страсний тиждень (виняток – суботи і неділі, окрім Хрестопоклінної неділі та задушних субот: 2, 3 та 4 тижнів); середа та п’ятниця тижня – через службу Хрестові. Можна використовувати тимчасово червоні ризи замість фіолетових, якщо останніх немає;

3)      чорний – заупокійні богослужіння, включно із Літургією. Світлий тиждень – виняток. Тоді треба використовувати світлі ризи. Отці Собору пояснюють, що використання чорних риз – це сучасна практика, яка все більше поширюється, як у самих греків, так і в Церквах візантійського обряду;

4)      мішана барва – будні, бо поєднується октоїх і мінея;

У всіх інших постових періодах, за винятком Великого посту, ризи відповідно до дня.

5)      світлі ризи – на дитячому (до використання розуму) похороні. Стверджується, що в певних місцевостях цей звичай вже існував.[31]

Мирослав-Іван Любачівський, Літургіка (хоча неофіційний, проте дуже впливовий текст).

Ґрунтується на постановах Львівського Собору, повторюючи їх, але й подаючи певні осучаснення. Зокрема:

1)      уточнює, що світлі ризи потрібно вживати також у неділі та бдінних святих. Неділя переважає над святом мученика – ризи світлі;

2)      багряні та фіолетові ризи об’єднує в одну категорію;

3)      чорні – заупокійні (окрім Світлого тижня), суботи поминальні та М’ясопусну, 2, 3, 4 суботи Великого Посту (дозволяє й червоні), в суботу перед Зісланням Святого Духа.

Пояснює, що чорні ризи використовують, бо є поминання померлих. Однак, коли заупокійне богослужіння є у полієлейне свято, то ризи беруться світлі, а зі служби померлого нічого не береться;

4)      мішана барва – стверджує, що таких вже не використовують. Наводить приклад, що це таке – білі з багряними квітами, або навпаки багряні зі світлими квітами.[32]

Катехизм УГКЦ, п. 639: «Літургійні ризи священнослужителів у нашій традиції є різних кольорів, відповідно до змісту богослужінь. Білі та золотисті вживають на Господські свята, блакитні – на Богородичні, зелені – на П’ятдесятницю, а червоно-пурпурові (або фіолетові) – на Великий піст і на заупокійних службах».

Тобто, Катехизм, з одного боку, подає більш спрощену систему кольористики богослужбових риз, усуваючи чорний колір із вжитку, а з іншого – запроваджує блакитний колір (чи, радше, кодифікуючи вже усталену практику); чим виокремлює Богородичні празники в окрему категорію.

Висновок. Традиція використання літургійних риз певних кольорів відповідно до свята не є дуже давньою в УГКЦ і фактично перебуває у фазі розвитку. Зміни впроваджуються «на марші», і, практично, без офіційного потвердження та посилання на попередні офіційні Церковні документи та традицію. Тож переживаємо дуже сприятливий час для вироблення власної практики. Тому питання полягають не в тому, щоб щось запозичувати чи не запозичувати із практики інших Церков та чи буде таке запозичення добрим чи поганим. Проте в тому, чи таке нововведення буде осмисленим та органічним або бездумним копіюванням традицій сусідів. Наприклад, можна помітити, як у нас поширюється московська традиція використовувати зелені ризи на Вербну неділю. Тому потрібно вирішити: відкинути її, як чужу нам, або правдиво сказати собі, що хоча вона і є московською, але підходить нам, та офіційно кодифікувати.

 

Питання для дискусії

Вживання риз:

•      Усі ризи – так/ні?

•      Молитви на одягання риз – так/ні?

•      Проскомидія в усіх ризах – так/ні?

Кольори риз:

•      Передсвяття та посвяття?

•      Вербна неділя? Зелені?

Достатньо нам кольорів? Більша систематизація vs більша свобода?

---

[1] Думаю, що ми всі бачили фото з Першої чи Другої світових воєн, коли священники, зокрема римо-католики, звершували Божественну Літургію у повних ризах під безпосередніми обстрілами.

[2] Україномовне видання документів Другого Ватиканського Собору див., наприклад, Документи Другого Ватиканського Собору (1962–1965): Конституції, декрети, декларації, коментарі (Львів: Свічадо, 2014).

[3] «Konstytucje apostolskie», у Konstytucje apostolskie oraz Kanony Pamfilosa z apostolskiego synodu w Antiochii; prawo kanoniczne świętych Apostołów; kary świętych Apostołów dla upadłych; Euchologion Serapiona, eds. Arkadiusz Baron and Henryk Pietras, Synody i kolekcje praw t. 2; Źródła Myśli Teologicznej 42 (Kraków: WAM, 2007), 235–235*.

[4] Paul Bradshaw, ed., The Canons of Hippolytus, Georgian Liturgical Studies 7 (Piscataway, NJ: Georgian Press, 2010), 34. Див. також Міхаель Кунцлер, Літургія Церкви (Львів: Свічадо, 2013), 190.

[5] Кунцлер, Літургія Церкви, 194.

[6] Пор. Кунцлер, Літургія Церкви, 189–195.

[7] Кунцлер, Літургія Церкви, 188–195.

[8] Олександр Шмеман, Євхаристія: Таїнство Царства, Світло Сходу (Львів: Свічадо, 2007), 20–24; Александр Шмеман, За життя світу: Таїнства і православ’я, Класики сучасного богослов’я (Львів: УКУ, 2009), 48–72.

[9] Василь Рудейко, Христос посеред нас: Впровадження у літургійне богословя Церков візантійської традиції (Львів: Видавництво УКУ, 2015), 172–192.

[10] Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос – наша Пасха» (Львів: Свічадо, 2011), 198.

[11] Шмеман, Євхаристія, 23.

[12] Катехизм УГКЦ, 199.

[13] Требник (Львів: Свічадо, 2001), 377–384.

[14] Книга сл{жeбникъ1 Внейже бlженых’ тре< єпкcповъ лvⷮргіе съверъшaютьсz1 Iwaн8на Златоu1стаго; Васи1ліz Вели1каго, и3 Григ0ріz двоесл0ва Пaпы Ри1мъскаго. Преждесщ7ен8наz (Вільнюс: Леон Мамонич, 1617).

[15] Ігор Скочиляс, ред., Замойський провінційний собор Руської Унійної Церкви 1720 року, Книга 1: Діяння та постанови (Львів: УКУ, 2021), 338.

[16] Чинности и рѣшеня руского провинціяльного Собора въ Галичинѣ ôтбувшого ся во Львовѣ въ роцѣ 1891 (Львів: Типографія Ставропигійного Інституту, 1896), 157.

[17] Чинности и рѣшеня, 160.

[18] Священна і Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого і святого отця нашого Василія Великого (Львів: Місіонер, 2007), 8–22.

[19] Устав Богослужень Вечірні, Утрені і Божественної Літургії (Рим: Священна Конґреґація для Східної Церкви, 1958), 52–54, § 102–108.

[20] Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу Канонів Східних Церков (Львів: Свічадо, 1998), 62.

[21] Інструкція застосування літургійних приписів, 63.

[22] Йосиф Сліпий, Головні правила сучасного душпастирства [Збараж, 1941], 6. Див. також вступну статтю та публікацію цього документа на сайті Інституту історії Церкви УКУ: http://ichistory.org.ua/2022/03/12/о-йосиф-сліпий-головні-правила-сучас/ [доступ 11.10.2022].

[23] Сліпий, Головні правила, 2.

[24] Див. наприклад Innocentius III, Il sacrosanto mistero dell'altare = De sacro altaris mysterio, Stanislao Fioramonti and Manlio Sodi, eds., Monumenta studia instrumenta liturgica 15 (Vatican: Libreria Editrice Vaticana, 2002), 102–109).

[25] Див. наприклад Missale Romanum: Editio Princeps (1570), Manlio Sodi and Achille Maria Triacca eds., Monumenta Liturgica Concilii Tridentini 2, 2^nd ed. (Romae: Apud heredes Bartholomei Faletti, Joannem Variscum & socios; reprint Vatican: Libreria Editrice Vaticana, 2012).

[26] General Instruction of the Roman Missal: Including Adaptations for the Dioceses of the United States of America, https://www.vatican.va/roman_curia/congregations/ccdds/documents/rc_con_ccdds_doc_20030317_ordinamento-messale_en.html [доступ 11.10.2022]; Римський Месал: Третє взірцеве видання (2012), 50–51.

[27] Див. наприклад Евгений Голубинский, Исторія Русской Церкви, т. 1., друга частина: Періодъ первый, кіевскій или домонгольскій, 2^nd ed. (Москва: Університетська друкарня, 1904), 268; Мирослав Іван Любачівський,  Літургіка: храм, посуди, ризи, дзвони, мощі, образи, книги церковні, церковний спів (Рим, 1990), 86–87.

[28] Еvхологiwн ѓл8бо Молитвословъ, и3ли2 Трeбникъ. И3мёzй в꙽ себЁ Церк0внаz разли1чнаz Послэдовaніz Їерewмъ подобaющаz. T с™hхъ Апcлъ прeжде, пот0м꙽же t с“7hхъ и3 БGон0сны< њ“eцъ в꙽ раз꙽ли1чныхъ врeменахъ предaнаz. Нн7э же блcвeніем꙽ и3повелeнiеM, Ћсне ПревелеB^: в꙽ Бз7э еg: МлS ^Ñ: Гнcа TцA Пе“рA Моги1лы Ми“рополи1“ы Кjевскагw, И про?: (Київ: Києво-Печерська Лавра, 1646), 18 і 46.

[29] Петро Сабат, «Історія виникнення та формування богослужіння Пассії в українських церквах Київської традиції», Калофонія 7 (2014): 57.

[30] Настольная книга священнослужителя, т. 4. (Москва: Видання Московської Патріархії, 1983), 148–149.

[31] Чинности и рѣшеня, 187–189.

[32] Любачівський, Літургіка, 86–89.